Зі стрімким загостренням конфлікту між Іраном та Ізраїлем світові гравці проявляють різні реакції та підходи. Серед них особливу увагу привертає позиція Китаю — країни, яка традиційно підтримує дружні стосунки з Іраном, однак у цьому конфлікті обрала обережну дипломатію, уникаючи прямого втручання. Китайські лідери, зокрема президент Сі Цзіньпін, неодноразово закликали до деескалації та діалогу, проте виявили значну стриманість у наданні матеріальної підтримки або військової участі. Такий підхід обумовлений складністю геополітичної ситуації, численними ризиками та комерційними інтересами Пекіна в регіоні Близького Сходу. Історично, Китай зберігає тісні економічні та стратегічні зв’язки з Іраном, який виступає важливим партнером у рамках ініціативи «Пояс і шлях» та має значну роль у енергетичній безпеці КНР.
За даними різних джерел, більшість іранської нафти, що експортується на світовий ринок, спрямовується саме до Китаю. Таким чином, будь-яке загострення конфлікту ризикує негативно вплинути на економіку Китаю, яка потребує стабільних постачань енергоресурсів для підтримки промислового виробництва та зростання. Саме тому Пекін робить наголос на підтримці діалогу та мирного врегулювання, не бажаючи підштовхувати ситуацію до подальшої нестабільності. Крім того, професіонали аналітики наголошують на обмеженій військовій присутності Китаю у регіоні. Китайська зовнішня політика залишається значною мірою економічною, і Китай поки що не розглядає можливості втручання у військові конфлікти з використанням своєї армії.
Це підкреслює певну розбіжність між гучними заявами про статус Китаю як світової наддержави та його реальними можливостями у кризових ситуаціях на Близькому Сході. Китайські військові навчання з Іраном та іншими країнами у регіоні мають переважно демонстративний та символічний характер, не спрямовані на участь у жорстких конфліктах. Політика стриманості також пов’язана з намаганнями уникнути ескалації напруженості з іншими геополітичними гравцями. Китай розуміє, що будь-яка зайва активність на підтримку Ірану може посилити міжнародні санкції та погіршити відносини з США та країнами Заходу. Через це Китай віддає перевагу дипломатичним крокам, участі у міжнародних ініціативах із мирного врегулювання та багатосторонніх переговорів.
Зокрема, КНР брала участь у підготовці резолюцій ООН, яка закликала до негайного припинення вогню, хоч ці ініціативи так і не набули ефективної підтримки з боку інших членів Ради Безпеки. У розмовах із російськими лідерами та представниками ключових арабських держав Китай прагне підвищити координацію зусиль щодо стабілізації ситуації. Однак навіть ці контакти залишаються переважно політичними, символізуючи готовність до діалогу, але без конкретних дій, що можуть загострити конфлікт. Подібна дипломатична тактика відображає виважений підхід Пекіна, який прагне зберегти баланс інтересів між партнерськими державами та мінімізувати ризики втручання у складний і непередбачуваний регіональний конфлікт. З економічної точки зору, Китай демонструє і прагматизм, і лояльність.
Він не підтримує ініціативи щодо блокування стратегічних об’єктів, таких як протока Хормуз, що могла суттєво порушити глобальні поставки нафти. У цьому світлі китайські спікери неодноразово застерігали про небажаність створення додаткових напружень, здатних вплинути на світове економічне зростання. Тобто, хоча Пекін і переживає за безпеку Ірану, він також має інтерес у забезпеченні неперебійного функціонування світових ринків. Загалом дипломатична стратегія Китаю у ситуації з Ірано-ізраїльським конфліктом демонструє поєднання принципів обережності, прагматизму та прагнення до уникнення прямої конфронтації. Китай демонструє своє бажання виступати як відповідальний міжнародний гравець, який не збирається рулити регіональними війнами, а радше сприяє дипломатичним зусиллям і стабілізації.
